Герой АТО Юрій Дмитренко: "Почав ходити в тренажерку ще навіть без протеза"

17.07.2017

Сайт Viva.ua публікує історії героїв нового спецвипуску "Viva! Переможці", підготовленого командою журналу Viva! та ТСН. Це 15 надихаючих історій про мужність та силу духу ветеранів АТО й паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили жаги до життя.

Сьогодні - розповідь про цілеспрямованого й спортивного Юрія Дмитренка, який займається греблею, їздить на велосипеді, а нещодавно успішно пройшов відбір до української команди Марафону Морської піхоти США 2017. Він уміє жартувати з будь-яких життєвих труднощів, а найгіршим у ставленні до себе й інших вважає жалість. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

23-річний Юрко міг би викладати на курсах про те, як нічого не соромитися й іронізувати з будь-яких життєвих труднощів, навіть якщо це втрата власної кінцівки. У спорті він не боїться змагатися зі звичайними людьми, а у тренажерному залі шокує їх на біговій доріжці. Хлопець часто навідує ветеранів АТО з ампутаціями у військовому шпиталі та переконує, що найгірше для них, – коли їх жаліють.

Син полтавських вчителів молодших класів на війну пішов добровільно, влітку 2014 року. «Тоді закінчував навчатися на інженера-будівельника, саме проходили курс на військовій кафедрі. Всі боялися, що нас терміново заберуть на схід України, а я про це мріяв, – пригадує хлопець. – У липні пішов у військкомат, у серпні вже підписав контракт. Правда, воював як простий солдат – просто не став чекати на оформлення молодшого лейтенанта».

Півтора року провів у розвідці, в 54-му окремому розвідбатальйоні. Зараз, сидячи в гримерці фотостудії навпроти ввічливого усміхненого юнака – двадцятитрирічного на початок війни, – не можеш повірити, що перед тобою людина з таким серйозним бойовим досвідом. Разом зі своїм підрозділом Дмитренко виконував завдання, без перебільшення, у всій зоні АТО: Маріуполь, Водяне, Чермалик, Горлівка, Артемівськ, Торецьк, Попасна, Троїцьке, Первомайськ, Золоте. Постійні переміщення та бойові виходи тривали до весни 2016-го, коли невелика група українських бійців отримала чергову команду в районі селища Гнутове на Донеччині.

Герой нового спецвипуску "Viva! Переможці" Юрій Дмитренко

Фото: Олександр Мордерер

Обкладинка нового спецвипуску журналу «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна в кіосках із пресою в усіх містах України, крім зони АТО й АР Крим. Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

Друга частина соціального мультимедійного проекту «Переможці» - спільна робота команди Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах.

Проект «Переможці» - це і вражаючі фото, створені Олександром Мордерером і Тетяною Рубльовою, і відеоарт з неймовірними кадрами зі знімального майданчика, і цикл сюжетів новин ТСН, і спеціальний благодійний випуск журналу VIVA! Переможці.

У кадрі – люди з необмеженими можливостями, ветерани АТО та паралімпійці, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу! 15 нових надихаючих історій про мужність та перемоги над собою, над болем, над обставинами.

Партнерами «Переможців» стали: Андрій Мацола, засновник Центру практичної допомоги захисникам України AXIOS, Міністерство закордонних справ України, Національний паралімпійський комітет, благодійний фонд «Серце воїна», Клініка доктора Валіхновського, туристична компанія «Феєрія», RunUkraine, організатори візиту Ніка Вуйчича в Україну агенція Key Strategy, дизайнер Андре Тан.

Наші досягнення: За перший рік існування проекту ми здійснили всеукраїнський та світовий виставковий тур. Виставка відвідала 15 країн та 18 міст. За цей час більше 20 млн людей дізналися про проект.

Спецвипуск «Viva! Переможці 2» - 15 надихаючих історій про ветеранів АТО та паралімпійців, які втратили частини тіла, але не втратили сили духу й жаги до життя.

«Команда Viva! сьогодні представляє новий спецвипуск «Viva! Переможці», який став логічним продовженням мультимедійного проекту «Переможці». Благодійний номер вже можна придбати в кіосках преси по всій Україні», - сказала головний редактор журналу Viva! Іванна Слабошпицька.

Усі кошти з продажу журналу підуть на психологічну реабілітацію та спортивне протезування ветеранів АТО.

На фото: Олександр Мордерер, фотограф; Тетяна Рубльова, арт-директор студії Олександра Мордерера; Юрій Дмитренко

Йшли в сіру зону за важкопораненими

Під Гнутовим Юрко мав рятувати поранених товаришів. Але й сам наступив на ПМН – протипіхотну нажимну міну. Це сталося 17 березня, близько 11:30 ранку. «Одна з груп батальйону прочісувала нейтральну територію між нашими позиціями та ворогом, аби там не було засідок. Двоє з чотирьох людей підірвалися на розтяжці, спрацювала так звана «монка» (МОН-50, протипіхотна осколкова міна). Один із них згодом помер, так і не діставшись лікарні, – мав складне поранення в голову. Другий досі лікується, одначе поки що навіть самостійно не ходить.

Отже, у наших була пара вкрай важких «300-х» (поранених). Двоє інших змогли нам додзвонитися і запросити підмогу. Моя група була за кілька кілометрів, тож саме ми рушили їх забирати на БТРі. Уже не на нашій території довелося рухатися тихо, без техніки. Нас було п’ятеро. Всі вже дісталися до хлопців, а я, як розвідник-кулеметник, мав прикривати інших. Тому йшов трохи позаду, метрів за сто, хоч і тією ж самою стежкою. Але мені не пощастило. Я підірвався.

Коли стаєш на міну, не встигаєш щось відчути чи зрозуміти. Падаєш на землю, на живіт, все болить. Розумієш, що стався якийсь підрив. Мить сподіваєшся, що це сон. Але ж ні: перевертаєшся і бачиш, що замість ноги в тебе каша і м’ясо. Як згодом напишуть в історії хвороби лікарі, «неповне травматичне відчленування». Кілька секунд шоку, потім тягнешся за джгутом до кишені».

Накладав джгут і не дивився на те, що лишилося від ноги

Боєць пригадує, що з першого погляду на рану вже знав, що ногу не врятують – тому після операції не був особливо пригнічений. «Наклав собі одразу американський джгут вище рани, гумовий есмарх ближче до неї. Перемотав все спеціальним ізраїльським бандажем. Сил ставало дедалі менше. Намагався не дивитися на те, що лишилося від ноги, а тільки міцніше затягувати. Одне слово, надав собі першу й останню допомогу, – навіть тут жартує розвідник. – Попросив побратимів нічого мені не колоти (в індивідуальних аптечках є протишоковий знеболювальний препарат – Прим. авт.), щоб лишатися при свідомості, контролювати ситуацію. Повезли мене до однієї з міських лікарень Маріуполя. Пояснив лікарям, що і як робив, як часто дорогою розслабляв джгути. Вони похвалили: сказали, що врятував собі ноги наскільки це було можливо. Потім дали наркоз, і я вже прокинувся після повної ампутації».

Хлопці руками розкидали протитанкові міни

І хоча від поранення до приїзду в лікарню минуло менше двох годин, тепер Юра пригадує це ледь як не справжнє диво. «Евакуація затягнулася. Почалася перестрілка, зав’язався бій, все відбувалося під кулями й обстрілами. Ми чекали, поки за нами приїде БТР. Але в районі нашого перебування виявилося ціле протитанкове мінне поле. Щоб розчистити БТРу дорогу, хлопцям довелося буквально руками відкидати міни. Коротше, ситуація була важка, шансів, що ми виберемось… – він раптово замовкає, переводить подих, але за секунду все ж хитро усміхається. – Та хай йому грець, пишіть: ситуація була легка».

Дивлячись на мою здивовану реакцію у цей момент розповіді, Юрко ніби пояснює: «Та мені потім хлопці розповідали, що я усміхався і намагався жартувати навіть тоді, коли мене пораненого переносили з БТРа в пікап, який вже мчав від наших позицій до маріупольскої лікарні. Ну а що поробиш? Все вже сталося».

На фото: Тетяна Рубльова, арт-директор студії Олександра Мордерера; Юрій Дмитренко

Вперше пішов у п’ятницю, тринадцятого

Після поранення чекав на протезування менше двох місяців. Робили його в Києві. «Вперше став на протез у п’ятницю, тринадцятого. Взагалі не зрозумів, як на такому можна ходить! М’язи не звиклі, тому це дуже боляче, – ділиться відчуттями Дмитренко. – Проте організм блискавично пристосовується. За півгодини я вже пробував ходити без милиць. Звісно, зовсім трохи. І певна річ, помітно шкутильгаючи.

Зараз більшість знайомих не можуть одразу зрозуміти, яка в мене під одягом нога своя, а яка протезована. Стопа в мене німецького виробництва – одна з найкращих у світі для звичайної ходьби. Вся інша частина, так звана гільза, виробляється в Україні. З тебе знімають мірки, роблять зліпки, виготовляють усе з урахуванням зросту й ваги. Вітчизняних колінних суглобів, необхідних при ампутаціях вище коліна, і стоп немає.

Казав пораненим у госпіталі, аби готувалися бігати

Протезування в Україні для учасників АТО безкоштовне. Якщо ви десь читаєте, що пораненому збирають кошти на звичайну ногу для ходьби, то це, як мінімум, не зовсім коректно. На лікування, реабілітацію – припустимо. Але не на протез. Під час лікування волонтери лише кілька разів купували мені сильні знеболювальні, яких у шпиталях не було. Зараз сам купую для себе мазі, це вже ніби техобслуговування автівки.

Для повсякденного життя моєї ноги протеза вистачає цілком. Для інтенсивних фізичних навантажень, справді, потрібен інший, спортивний, протез. Але я спостерігаю за тим, як швидко через війну розвивається протезування в Україні. Тому сподіваюся, що за кілька років мені зможуть зробити сучасний спортивний протез за державний кошт.

Коли приїжджаю в Київ, то часто відвідую військовий шпиталь. Заходжу до знайомих чи просто до новеньких хлопців з ампутаціями. Підбадьорюю, розказую, що вони навіть бігати зможуть і що не доведеться ніде платити якісь скажені гроші. Так само колись приходили до мене: тоді, коли саме поняття «протез» здавалося абсолютно не зрозумілим. Як для вас зараз був би «двигун внутрішнього згоряння на оксигені» або «міграція північно-африканських сов».

Фото: Олександр Мордерер

Був єдиним учасником з інвалідністю на спортивних змаганнях

«Не дозволяв собі розслабухи після поранення. Ще у реанімації в Дніпропетровську мене морально підтримали історії інших хлопців із ампутаціями – потрапив до рук перший випуск журналу «Viva! Переможці». У Києві допомагав відновитися кросфіт. Також почав ходити в тренажерку ще навіть без протеза. На милицях застрибував у таксі і їхав на тренування. На мене цілком нормально дивилися. Там займалися й інші ветерани, тому взагалі почувався у своїй тарілці. А от в Полтаві люди частіше бувають спантеличені, коли бачать мене на біговій доріжці. Їм важко зрозуміти, що ось хлопець на протезі повноцінно біжить поруч із ними або на інших тренажерах качається.

Відновитися допомагав і кросфіт. І хоча є певні особливості протезу – іноді з нього, як з певної марки машини, просто не можна витиснути більше, – довгий час я тренувався по три рази на тиждень. У вересні брав участь у всеукраїнських змаганнях, в категорії «аматори». З-поміж 80 осіб був єдиним з інвалідністю. Показав не останні результати! Мабуть, «надихнув» тих, хто мені поступився результатом, більше ніколи не займатися спортом. Уявляю, як хлопці засмутилися, що я їх обійшов.

Форму й нагороди після поранення не носив

Зараз готуюся до чергового етапу відбору в збірну України на Ігри Інвіктус (престижні міжнародні спортивні змагання з-поміж військових ветеранів із інвалідністю). Робитиму ставку на академічну греблю та легку атлетику. На попередньому етапі показав гарні результати. За хвилину веслування «пропливаю» на тренажері 336 метрів. У бігові на коротку дистанцію мене взагалі випередив лише учасник із ногою! Я подолав 30 метрів за 4,85 секунди».

Крім спорту, Юрко активно включений у громадську роботу. Йдеться і про справи ветеранів АТО, і про перетворення у рідній Полтаві, від впровадження електронного документообігу в органах місцевої влади до поліпшення доступності міста для дітей, стареньких, інвалідів. Військову форму та державні нагороди як аргумент ніде не використовує. Каже, все зберігає в шухляді й нікому не показує. Жартує, мовляв, дістане, як буде старим дідом, а «повчати» підлітків із пивом та цигарками у дворі може й зараз – має для того і милиці, і пенсійне посвідчення.

Правила життя героя:

1. Щоб стати на ноги,
в прямому й переносному сенсі, треба припинити себе жаліти.

2. Жалість – найгірше, що я тільки можу уявити у ставленні до мене. Коли в госпіталі якісь бабці приходили за мене молитися й голосили наді мною, ввічливо просив вийти з палати. Правда, потім зрозумів, що легше повернутися до стінки й удати сплячого.

3. Поранені вояки швидко звикають до жалості на свою адресу. Підсідають, мов на наркотик. Починають якісь гроші збирати. Не шукають роботу, бо звикають, що все є. Це руйнує і демотивує особистість.

4. Підтримка це одне, а жалість – інше. Я дуже вдячний своєму оточенню за розуміння того, що ніяке особливе ставлення мені не потрібне.

На фото: На фото: Олександр Мордерер, фотограф; Тетяна Рубльова, арт-директор студії Олександра Мордерера; Соломія Вітвіцька, куратор проекту; Анна Гвоздяр, координатор з питань міжнародної співпраці проекту; Юрій Дмитренко

Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, арт-директор студії Олександра Мордерера

На фото - команда проекту: Ростислав Валіхновський, Тетяна Захарченко, Олександр Мордерер, Андрій Ушенко, Тетяна Рубльова, Андрій Мацола, Андре Тан, Єлизавета Мерешко, Олександр Сарабун, Соломія Вітвіцька, Іванна Слабошпицька, Юрій Дмитренко, Роман Торговицький, Анна Гвоздяр